?

Log in

No account? Create an account
Песни Дымной Лягушки
Хроники. Видения. Мысли
 


11th-Sep-2018 06:56 am - Princesses & Lions
Байкер)



PRINCESSES AND LIONS

We are the Lions
The violators and the squabblers
We can tell unpleasant words
We can fight or can be smeared

You are the Princesses
Gentle, beauty and well-mannered
You have bright and tidy dresses
You’re haughty but you’re afraid

Chorus:
Princesses and Lions
Princesses and Lions
Lions and Princesses

I am a Lion
But with You I'll be a cat
I‘ll hide my claws
And by soft paws I’ll take your heart

Chorus:
Princesses and Lions
Princesses and Lions
Princesses and Lions
Lions and Princesses
Princesses and Lions
Lions and Princesses
Princesses and Lions
7th-Jun-2018 10:31 am - Extreme Zone 2018
Байкер)
Первую композицию записать не успели, а вот - остальные.



Гришкина композиция


Екстрім

Серце розмовляє з мотором:
Пум-бум, Пум-бум, Тики-дики, Тики-дики…
Ніжно по стеклах шепоче вітер,
А за ними линуть простори…

Ліс і степ, а за степами – гори,
А за горами розкинулось море.
І, коли море вийде між гори,
Сонце розкрасить золотом море…


Ну а поки – шелест дороги.
Здалеку грім, як провісник тривоги.
Низьке небо, як двері в шалман…
Я відчуваю спиной акваплан…

Руки міцніше стискають кермо:
Зпереду когось добряче знесло!
Нерви натягнені дзвінко, як струни;
Ми прориваємось крізь дощ і дюни…

Шляхом на море…
Тепле ласкаве море…
Ніжне кохане море…
с саксом
Мій Мишка заняв в цьому році друге місце! Досадні промахи - по одному на композицію, - не дали зайняти перше. Проте добре, що не розгубився, темпу не втратив. Із цього - та в краще!

22nd-Feb-2018 12:34 am - Холода...
Пушкин
Подуло от пидарасов, с северо-востока, холодом! 2 недели мороза!(((
Шоб вы всралися там, на своем морозе!
17th-Dec-2017 10:27 am - Савине. Глава 6
с саксом
Безслідно вивітрилася з памяті обставина, за якої ми з Пузачем вирішили придбати бас-гитару. Дедуктивно, то ми таки намагалися розворушити оте Пузачеве біле шестиструнне електротопірище з патьоками червоної емалі під кров, ну, і грати шальоного панк-рока. Можливо. Приблизно у січні або лютім 1995 року Пузач знайшов об'яву, що хтось продає баса. У ціну сто трицять тисяч купонів. Сто трицять тисяч ми не настачили, но ми мали Пузача, що він міг і равлика звести з розуму, коли треба. Басопродавач набив нам стрілу на залізничнім вокзалі. У нас було тисяч шось із девяносто і пиво. Ми з Пузачем стусувалися у Партизана й разом потулили на вокзал. Чувака було видно ще з Залізничного парку: він стояв нагорі сходів, під усіма дверима до вокзалу. Був десь удвічі старший за нас, такий собі оспалий бльондин, без шапки й трохи кучерявий. З фризурою як у Хоя або у Біллі Айдола, тобто мінімальний чубок й смішні довгі віхтики з голови на потилиці. Одягнений був у футуристичного фасону світло-сіре плащ-пальто, шоб не виїбав ніхто. І взутий був у модерні надуті чобітки з плащівки. Чого я запамятав всі ці деталі? По-перше, допіру я не мав досвіду придбання електрогитар, та ще й з рук, а не у крамниці. То був мій перший раз. Ну, і стояв він у позі памятниковій - спираючися на цю басуху, ніби то рококовий лев або принаймні який щит трофейний. Басуха була з численними перемикачами, чорна вся і совкова-совкова, "форманта". Ми заздалегідь з Пузачем домовилися, що я мовчу, а він канючить, а я лише пропоную пиво. Нам все вдалося. І пива той сьорбнув. І гроші взяв. І баса нам віддав. Після такого монументального монофлешмобу він ніяк не міг нас обламати. Піти десь, звідки прийшов, і тарганити знову ту важку й жалюгідну "форманту", ще й без чохлу? О ні. Ниньки мені здаєця, що той чувак з растреллієвою поставою був не хтось, але відомий ф'южновий басиста кременчуцької сучасності - Володимир Долина. Ми щасливо повернулися на тусовку до Партизана, де всі обережно мацали того неміряного баса й зацікавлено клацали у численні перемикачі. Підімкнути його не було де. То сталося, гадаю, аж наступного дня, і то у мене вдома. Ми були шоковані, бо рівень вихідного сиґналу був тихий-тихий. У натуральнім стані його не можна було вживати до грання рокового. Довелося модернізувати цього монстра - викинути ті перемикачі й створити нову верхню деку. На зразок баченої нами бас-гитари "Помаранчового Неподобства". Панель з перемикачами я досі зберігаю на спомин. В оновленім вигляді бас незле працював аж до 1998 року. Відтак я передав його ансамблеві "Мессершмітт", і басист Тоха розніс той бас на шмаття, но теж устиг покористатися. Пузач дуже полюбляв цей безіменний бас і дуже вдало грав на нього. А шо робити, коли иншого не мали.
с саксом
Ми одного разу обізвали Пузача - Слонєм. Позаяк він мав прикру звичку відтоптувати ноги і вапше був вище середнього зросту, неповороткий й жорстоковийний. Його спершу цей нібто прикол затролив до сліз. Ридав, проте, не він найбільше, а куплик Вітя Масалів з Харкову, той, що за Януковичем у московію втік. Но відтак Пузач трошки звик і користався титулом Слоня більш вільно. Бо якто на тусовці був хіба шо Слонєк один, та й той - металіст. І не Слонь, а саме - Слонєк. А ще був Бардачок, що він вимагав називати його Монахом. Но хто ближче з ним обізнавсь, ті розуміли, шо до чого, і ніколи прізвиська Монах не вживали. 1996 року всі сі протенденції соціальні майже не з'явили себе ще, ентропія зростала, так, проте - повільно, й я сміливо вписував таку критичну кількість кременчуцьких пункерів, як разом Пузача й Бардачка, до себе на цивільний флет. Бо мої рідні інколи місяцями домів не поверталися, десь гасали по москальщинах. Одного разу ці два сапога кєди зависали у мене, сьорбали чифиря, і вдвох, наче дошколята, читали книжку казок Джанні Родарі. Не знаю, може, ми бичку варили, а, може, бухали. І вони вичитали у того Родарі невеличку баєчку, де згадано було й Слоня, й Монаха - і негайно зателефонували до Вікі Калугіної, яка працювала на часі у першій кременчуцькій жовтій газетці, й притьмом зробили дві або й три корисні справи: переконали Вікі, що цю казочку варто надрукувати, на останній шпальті, й отак зробили шмат роботи за Вікі, підкинули їй ідею почати у тій газетці дитячий відділ й ще потішили власне, даруйте на слові, еґо. Ся жовта газетинка, незважаючи на колір, ще була доволі гуманістичною й пропаґувала принади вільної торгівлі все ж таки лагідно, на европейський такий копил. Одного разу там на першій шпальті була реклама миючого засобу "Сілія" - ну, експерименти з форматом контенту, сказати б - і ті ж Пузач і Бардачок тинялися по центральних вулицях й продавали число газетки, вигукуючи непересічне гасло, автором якого був редактор тієї газети Кучеряїв: "Унітази до бєссілія натираємо пастою "Сілія"!" Успіх був шальоний, наклад розійшовся скоро. Но відтак до тієї газетки з усіх ничок й шпарок попідлізали типово кременуцькі, жовтогарячі аж жирнолісти, пейсателі й проча бидлонаволоч, й Кучеряїв усіх марґиналів виписав. Бо вони дозволили собі необережність хапати драп у даблі редакційнім. Кажу це ствердно, бо і я при тім був випадково. А може, Вікі Калугіна, яка була найнеорганізованішою тьотею у світі, ще якогось бока впорола. І довелося їй йти працювати бонною до якихось протомажорів. Їй навіть подобалося. Недовго. Працювала вона на подовженім дні у першій школі, відтак, коли її виписали, бо вона весь час спізнювалася, вона ото у газеті грачувала, потім ото у жидів за хатню вчительку музики, а верхівцем її кар'єри педаґогічної була посада викладача з їсторії культур-мультур у машинобудівнім технікумі. Повнісінько бидла, обох статей, і лиш двоє уважних студентів - піонери з тусовки Владєк Сич й Катя Мурашко. То був уже початок двацять першого століття. Ані Катруся, ні Владєк у технікумі не затрималися, бо рівень булінґу там був найвищий. Так само й Вікі не затрималася у технікумі. Вона то була довірлива дєвучка з ідеалістичним хиппосвітобаченням, а таких дикий й темний Кременчук не толерував. І не толерує, прецінь, досі. Останнє, що я про неї чув, було, що вона фатально закохалася у якого Бардачкового приятеля, а він цинічно кинув її на великі гроші, вона втратила житло й мусила вертати до себе на батьківщину, у Білгородську область. Кучеряїв, редактор жовтої газети "Кременчуцький бульвар", теж уже не з нами. Десь року 2003 приблизно він заскочив свою дружину вдома з коханцем, якимсь офіцером, завалив їх обох з дубельтівки й сам заваливсь. Де поділася Вікі, що вона була найкращою піаністкою у рок-групі "Помаранчове Неподобство" й хиппосекссимволом, мамою всіх тусовкових піонерок й господинею єдиного сальону, де можна було зависати вільно серед панк-бомонду й по декілька днів, де були тусовки просто божевільні - наразі ніхто не знає.
с саксом
На старій зупинці тролейбусовій "Базар" року так 1995 стояв ларьок, де продавалися авдіокасети. І був зимовий вечір, а Олежка Кущ сказав, що хоче показати нам поєздатого генделика, де дуже затишно й де бухають богемні люде, а саме - музиканти з міського духового оркестру. І завів нас у підвальну пивничку біля базару, під їдальнею автотранспортного підприємства. Були я, Кляйн й Пузач. У пивняку й справді було не надто гоплово. Засідали старі хрони. Молодих майже не було. Підлога була нетрохи заболочена, а весь интер'єр був такий, нібто ми у 1975 рік потрапили. Тарило відповідно, і, сказати б, навіть не надто кислим пивом, але майже затишно. І беззаборонно всі бухали горівку з пивом. І ніхто, за вийнятком якогось відносно молодого зайди у блатній кепці, не шумів. За столиками сиділи дідки й киряли своїх йоржів. Біля дідків на підлозі стояли якісь теж сімдесятих років на вигляд валізки дивної форми й дивних розмірів. Ми спиталися в Олежки Куща, як такого, хто вже допіру тут бував, і він повідав, шо то у кейсах - їхні духові инструменти, а ці дідки із сизими носярами - й є музиканти духового оркестру. Одному не вистачило місця, й він присів до нас. Ми навіть хильнули разом. Дідок як дідок, без якихось артистичних надлишків. Перепустивши декілька йоржів, ми вийшли з андеґраунду на поверню й мало не колапсували, бо повітря було різке й свіже. Нас набирало, ми вже дійшли того ларька з касетами, спинилися повтикати і побачили, що там продаюця дві касети Dead Kennedys. Ми придбали їх обидві. Я купив Plastic Surgery Disasters, а Пузач - Bedtime For Democracy. Олежка Кущ був підпилий й добрий, й запросив нас до себе, на цивільний флет, послухати ці касети. Певно, потому він мав розборки з мамою. Бо ми були сині й трохи галасливі. Памятаю ейфоричний стан від вудки з пивом й дивні награння Dead Kennedys. І та касета була у Пузача скільки памятаю. А трохи згодом сестра Діми Пономарів Ленхен повернулася аж з Мокви й привезла нам звідти на касетах у дуже пишних, із текстами, виданнях, ще першого альбома Dead Kennedys й альбома Combat Rock ансамблю The Clash. А коли ми зібралися до Діми, з тим-таки Пузачем й з Бардачком, якого Ленхен дуже полюбляла, бо він був зовсім юний, борзий й свіженький, слухати ті касети, то випадково втикнули у телевізора й побачили кліпа Siouxsie and the Banshees на битловську пісню Dear Prudence. Так, я багато чого забув у житті, но враження од перших зустрічей зі справжнім рок-н-роллом памятаю. Нас тоді особливо розпирав пост-панк. Його було обмаль, фанатів на пост-панк не було у Кременчуці й нема досі, бо Кременчук - збидліле пролетарське містечко, зацьковане гопотою, з одного боку, й конформістами-металістами, з иншого. А Пузач одного разу зробив екскурсію-тусовку до сусідніх Черкас й привіз звідти симпатичну жидовочку Стасю, яка теж була з перших дєвучок-ґотичок, також і дві касети ансамблю The Cure. Head on the Door й Staring at the Beach. У Кременчук касети "К'юр" не мали змоги потрапити, бо попиту не було. Й усі панки щасливо слухали "Friday I'm In Love", а Пузач навіть навчився її грати на гитару. Він мав доброго слуха музичного й память чіпку. Та й ґотична Стася дуже часто відвідувала нас. У неї була цьоця десь на Молодіжному - відома писателька тамбурних книжок Наталя Лапіна. Цьоці не подобалася тусовка панків. Надто не подобався їй Пузач. Бо тьотя була претензійна підстаріла жидівка з Кременчука, а Пузач був юний, щирий, цигануватий, життєлюбний й завше підпилий. Стася намагалася протестувати й одного разу навіть нежартовно запиляла собі вени, хоч і не вимерла. Но рідних сполохала. Вони відтак зненавиділи тусовку панків й особисто Пузача ще більше. Звісно, сімейні риси у Стасі забрали гору. Після 2000 року я її не бачив. Тепер вона жиє у Мокві й одружена з відомим кишеньковим опозиціонером Удальцовим. У них двоє дітей. Стася дуже потерпає од комплексу олдовості. Но всі мої вісті є застарілі, позаяк північний сусід України заховавсь за новітню залізну завісу. Я ще неодноразово згадаю про Стасю, бо вона теж є провідним персонажем тієї доби й тусовки панків.
с саксом
Пузач сам себе певний час називав системником-таренником. Од слів "система" - залежність наркотична, жаргоновий вираз, й "тарен" - апрофен, воєнний антидот до фосфорово-труйних речовин. Тим тареном на базарі 1995 року барижила одна мордата тета, у нагрузку до нього продаючи цілу аптечку для атомної війни. Це така жовта пласка пушечка десь пять на пять дюймів. Там коліс усяких було повно, і навіть хтось казав, що пруть ще одні, крім тарену, но ніхто не спробував навіть. Бо тарена було достатньо. А з пушки можна було зробити сигаретера або магазин до блешнів. І от Пузач незле проводив час. Він закидував скільки треба коліс тарену й залазив у тролейбус першого маршруту. Час тоді був кризовий, кондуктори розуміли, шо грошей у пипла може й не бути, й не надто прискіпувалися. І Пузач катався од кінцевої до кінцевої, аж доки його таки не викидували з тролейбусу, десь біля вечору вже. Це я згадую за його власними оповідками. Воно, звісно, виглядає на малоймовірне, хоча я був свідком численних випадків побутової містики, що їх теж було б вважати малоймовірними. Приміром, день, коли я навчився виписувати з Хапків будь-кого небажаного, - тих, хто надто напрягав, або упоротих на пездець, лівих, галімих і порожніх, жадібних до жрачки чи пійла тощо. Тоді припиздували до мене, було то на сезоні року десь 1996, щонайімовірніше, Пузач, Кляйн, хтось ще, типу Бардачок або Партизан, - Бардачок, так, й з ними братик Пузача й Кляйна у других, забув, як звуть, Жека чи Саня, чи Андрійко (Лєвич знає, про кого я), і він був нібто з очима, але не бачив ні хера. Хлопці пояснили, що пасажир нажерся дурману. Ми, можливо, чаювали або хапали, але пасажир не спинявся ні на мить й верз мохерову маячню, аж лячно було, респективно вештавсь по всіх каютах, гучно волав і хапав шальоних глюків. Все се спершу розважало мене, та коли пасажир засідлав мого електрокомина й почав його, буцім то віслюк, п'ятами під'юджувати, і впав, а з того горопашного радіатора чвиркнуло на підлогу мастило й загидило велику площину - я не витримав. Я всіх виписав, до того ж вдався до великої стратеґічної брехні. Я сказав, ніби мені треба тулити, а саме от на часі буде поїзд. Всі вагалися, а пасажир не попускався й балакав на різні голоси. І я наполіг, шоб всі пиздували геть й забирали свого вбитого бовдура. Довелося таки йти з ними на станцію. Коли ми перетинали рейки, пасажир вирвавсь од Пузача із Кляйном на волю й негайно навзнак наїбнувся. Ще й спиною вперед. Ще й потилицею точнісінько, точнюсінько на рейку. Чиста й твереза людина не постала б до життя більше. А пасажирові хоч би шо. Но його довелося тримати, шоб не втік. Прийшов потяг, й я зловтішно сказав, що не поїду з ними. А пасажир вижив і буцімто живий досі. Він не був панком, він був родич Пузача. Та да, з панками, бува, зовсім ліві люди тусили. Бо панки завше, як є, напувають донесхочу й напалюють до величезної ізмєни всіх, хто поруч. Довго з панками тусили такі сумнівні персонажі, як Юра Хуй й Дініска Лапшин. Обидва були теж не панки, а таке, трошки психонавти. Й трошки металісти. Дініска ще й барижив наркотою, був пізніше неодноразово злапаний мусорилами й топтав зону неодноразово. Висіли на таких рок-ансамблях, як Pearl Jam чи то Alice In Chains. Тепер мені відомо, що то - дуже дєвочкові рок-групи, а тоді я навіть почувавсь непевно й збочено через те, що не доганяю дуже нібто моднього й стильного музла. Був то рік таки 1996. Ці психонавти потарчували на чорному, на відміну від панків, які хоч і петрали, через що ґиґнув Сид Вишиз, й знали слівце junkie, але мати справу з циганством й кубами ширки всі відмовлялися, за невеличкими виключеннями. Бо наркотики - то хуйня, і ще ж комерційна й стрьомна. Грошей ми не бажали витрачати на куби, але бажали витрачати їх на алкогольні напої. І ніхто з панків нашого містечка, крім бідняжки Вадіка Пчола, не присів на чорне й не був стукачом ментовським. Но то вже більш пізнього часу історія, двацять першого, сказати б, сторіччя. І тусили з панками ще двоє партизанових приятелів-чорнушників-напівкриміналів з району вулиці Миру приблизно, один - Руслан, инший - Саша. Ті теж були реальними опійними наркоманами, й той Руслан, бо був трохи старший за нас, бува, по-батьківському нас повчав, що драп не пре й колотися тре, а з рок-музики він полюбляє модного Джими Гендрикса, тертого чорнушника. Сказати б, чорне робить своїх рабів абсолютно однаковісінькими, передбачуваними й зазомбованими. Тому із затятими наркоманами тусити нецікаво, бо ми були молоді, ласі до життя, допитливі, хтиві й екстравертні. Проте у нападі жаби одного разу Кляйн, напучуваний Партизаном, проторчав родинного телевізора за пять кубів води, як потім казав Пузач. А наїбав малого Кляйна, захопленого жабою, той же ж отой Руслан з вулиці Миру разом з тим же ж Сашею. Ще з нами, панками, тусили чтири однокласниці з трицять першої школи, дівчата різних ступенів цивільності й заможності. Аж чтири й всі з одного класу. З двома одного разу стався сайкоделічний тареновий випадок. Був кінець травня чи початок червня 1995 року. Якраз того року, коли Пузач на часі був системним таренником. Подеколи, сказати б. Було нас пятеро, Кляйн був, Пузач, і ці Аліса й Ілона. Ми вешталися у даунтауні, вже все, що було з пійла, висьорбали, драпу не було, і Пузач з особистих запасів пригостив усіх тареном. Десь по двоє коліс вийшло на кожного. Сказати б, то й замало, щоб відчути справжній Сайгон, як то називав ще один персонаж тусовки - Саня Кручик, славний тим, що приїздив аж з Глобиного й тусив то у Партизана, то у Пузача, а відтак вертавсь домів днів за три. Він завше пригощав усіх міцним драпцем. Він увірвав тусовки через те, що батьки його переїхали ще десь багато далі. А допіру він був з тієї ж вулиці, що й Пузач. Й Партизан, до речі, також мешкав там. Но на часі його хатку давно, ще за совку, було знесено, й Партизан жив з батьками на Гвардійській у девятиповерхівці, мав власну кімнату, з якої ми, панки, не вилазили по декілька днів. Курва, я забув назву вулиці. Нагадай, Лєвичу. І от ми серед ясного й дуже незимного дня заперлися у перший корпус політеху, никнули у дабла й там зжерли тарена й водичкою залигали. Від політеху пішли на річпорт, на пляжа, щоби хоч трошки відпочити од сонця у затінку й заразом позаглючуватися на піску. Йти було хвилин із пятнацять щонайбільш, но тарен набирав, йшли ми якимись бакаями й манівцями, й так стрясло, що дівчатка випали з нашого видноколу на невеличкий час. Хвилин із пять. Ми, здаєцця, сцяли десь у кущах, там, де тепер памятник Тарасові. Вилазимо з кущів, і де ж дівки? Опа. Нема. Аж їде повз нас тролейбус, їде саме на Молодняк, де ті школярки й жили, в однім навіть будинкові, хіба шо у різних під'їздах, й з вікна стирчать обидві дівки з дуже хитрими пичками, машуть нам ручкою й таке инше. Втекли, отакої. А день же ж білий, до вечору - вічність. Памятаю, що я саме вертався пішки чи поїздом крізь Крюків, було досі не темно, і майже не перло. Та шо ті двоє коліс. Тре чотири. Ну, день минув, і слава Богу. Так само для Кляйна з Пузачем. Но не так само - для Ілони з Алісою. Дєвучки щасливо й сайкоделічно трипонули домки до Аліси й хапали глюків з кватирки, й ейфорично одтягувалися аж доки не прийшло хтось із Алісіних папіків, побачило те все й ударило на сполох. Прибігли Ілонині папіки. Дівки незважають й відверто гонять гусака, і регочуть злісно, кайфують, курва. Вони навіть не помітили, як їх було запаковано до авта й доправлено на Петрівку у наркодиспансер. Приватним чином. Господи, лиш подумати. Шістнадцятилітніх двох дівчаток. Ги. Варто згадати, шо дівчата не виказали нас будь-що. І ми мали змогу й надалі зависати шо в однієї, шо в иншої на флеті. А дохтор у наркодиспансері чимось їх перерозкумарив, чи снодійним, чи шо, аби вони попустилися, і всьо. Аліса відтак розповідала, що таких яскравих кольорів не бачила у житті. Вона, як подорослішала, то вивчилася на архітектора й працювала у дизайні интер'єрів. Я не бачив її з 1998 року. Давно, так. Но після цього тареново-тролейбусового трипу дівчатка зависали з нами так само. Вони нас ще дужче полюбили, сказати б. Школярки випускного класу. Инші дівчата нас, бо ми були панки, боялися. Ці четверо - не боялися. А то ще тієї ж зими, що прийшла за літом 1995 року, якось ввечері надибавсь у Партизана один Юлік. Я прийшов, а він уже висить, і народу до чорта - Партизан, Ілона, Діма Пономарів, Пчол Вадік, Пузач, Фін, Кляйн - і цей Юлік. Досі не відаю, хто його привів. Тусовка панків була герметична й мала свій сталий склад. Потрапити туди будь-хто з вулиці не міг. А от не памятаю. Ну, нічо. Юлік всіх пригощав вудкою, наїдків й пивасу теж він купив. То були величезні, грубі як на нас гроші. Всі накирялися, а Юлік й каже: ну, я ж ваш брат за духом, тепер висвятіть мене на панка. Но просто тут й просто зара. Я знаю, каже, шо то тре до салатниці на смітнику лізти, але неможливо буде відтак тут, на цивільнім Партизановім флеті, висіти, то от давайте, висвячуйте мене, панки, на панка. Юлік виглядав як ботаник: патлатенький й в очкулярчиках. Й субтельний. Ми остовпіли, но скоро змовилися й довго, довго, довго шмарали по Юлікові, поливали його пивидлом й волали: панк не здох! Ранком, коли Партизан усіх виписав, якось стрясло, що Діма Пономарів й я, бо нам було приблизно на той самий спальний район повертатися, ще зависли похмілятися у генделику десь у центрі. У колишній водійській їдальні біля базару, як хто памятає. Там ззаду ще був пивнячок підвальний. Правдиві причинні місця Кременчука. Тепер їх нема давно. Юлік частував нас знову пивом, горівкою й пельменями, то був шальоний розкіш, нас обох, бо ми були як на свій вік незле начитані, а я навіть в институті рік навчався був, хоч і дембельнувсь звідти відтак, - аж перло порозмовляти, і ми раз у раз, удвох й нарізно, дивували Юліка цитатами, заповзятістю, аналітичним мисленням й тверезим переконаним світоглядом. І тут Юлік зронив: а з вас непогані були б проповідники. Й ми все зрозуміли. Зрозуміли, хто він був. Він був з секти протестантської. Ми не толерували безсоромних протестантів через їхню славетну облудність, про яку ми відали з багатьох відкритих джерел, від декана Свифта й від радянського християнського антирелігійного автора Тендрякова й аж до Френчи Заппи. Й він був безсоромно заможний. Йому було начхати на гроші. Він їх викидав. Його батьки мали якийсь бізнес. У девяностих - то було небезпечне, кримінальне всуціль діло, й нас стрімонуло й те, що він мало не роботу нам пропонував. А може, й пропонував. Аби ми лиш на секту працювали ще. Ми не погодилися. Він ще декілька разів заходив до нас на тусовки, але ми вже ставилися до нього критично й не вірили. Все завершилося доволі бешкетно: одного разу притулив на авті папік цього Юліка й видобув сина з тусовки. Юлік про око опиравсь й лаявсь матюками, но ми мали підозру, що то він сам все спланував. Більше ми його не бачили. Навіть був поголос, нібто колись він загинув у вирі мафіозних розборок.
с саксом
Панків було обмаль. Та, сказати б, зовсім не було. У цім затрушенім містечкові, маю на увазі. Бидлогопота, пролетарі, бюджетні ссавці й мусори. А панків не наявніло. Та їх ніде більше було не знайти. Тим часом, 1994 року, Партизан й Пчол, перші тутешні пункери, грачували у ларьку на Гвардійській. То був відомий патріарх всіх прийдешніх ларьків - старий, деревяний совковий теремок, з якого цьоця продавала пиріжки ще за часів Горбачова - тепер із усучасненим контентом і перманентною тусовкою. Бо був він помісткий, менш ніж шестеро там ніколи не зависало. І от Партизан мені каже був: а ще єсть такий Пузач, патлатий один. І у нього є електрогитара. І він на ній награє. О ніхуя собі - думаю, - се все є рарні риси. Може, він - панк? Та нє, каже Партизан, - металіст. І прийшов у ларьок Пузач. А ми бухали. І я вийшов полюрити, і от він, Пузач. Й ми стоїмо за ларьком серед ясного дня сцяємо, я заганяю про Студжиз, про Стасіка Змія (приблизно. Бо він був тоді трендовий. Памятаю точно, шо за Студжиз балакали), і Пузач питає: а в тебе є спеціальний ніготь, шоб робити пятку? І показує свого спеціального нігтя, шоб робити пятку, на мізинчику. Я зареготав, і ми подружилися. Тоді на часі всі хапали драп просто з папирос, і принаймні один хтось завше був потрібний з таким нігтем, шоб робити пятку. І ми негайно пішли до Пузача дивитися його електрогитару. Крім електрогитари, вдома були ще вітчим, що він ніколи не злазив з канапи, ледащий, мама, працьовита сектантка, й молодший Пузачів братик Кляйн Абрам Абрамич (це поганяло таке, для сміху). Вітчим постійно шось бухтів, ледащо, а електрогитара була самопальна, схожа на топір, біла й тупо ужасна. Аж настільки, що й підімкнути й побренькати на неї жодного разу не вдалося. Но то всьо минуще. А головне, шо я побачив Пузачеву хату. А вітчима, ледащого, скоро мамка нагнала, цілком присвятивши себе на єговщину. Й ми мали завше доволі пакаванів з журналу сектантського "Одуплитеся!" Ще у Пузача була акустична гитарка, на ній він бренькав й співав зловіщу пісню про крейзі мед прохвесора. Також Пузач міг заграти "Заєбу Одним Акордом", "А На Крючькє Висить Мужик" і тему Айрон Мейдену "Running Free". Й він мав трохи платівок з кошмарним совковим хеві металом, і то було неабишо. Ми повернулися у ларьок, там вже був повний кворум. Пузач накирявся, всіх заїбав одним акордом, й лихі пацани закинули петарду (які теж продавалися у ларьку) до його акустичної гитари, й їй прийшов пездець. Пузач ледь устиг з ларьку випорснути. Вибухнуло вже поза ларьком. І вже не зайобував одним акордом. Курва, все се протягом одного не то шо дня, а навіть вечора. Довгого, нескінченного сезонного вечора.
6th-Dec-2017 12:31 pm - З мемуарів Сави
с саксом
(Пряме цитування)

1997 року Пузач склеїв одну Юлю, сестричку Васі Кріейтора. Вона жила на Речпорті у елітній поверхівці й працювала у склепі музичних инструментів. Важко згадати вже, у якому саме. Це та Юля, яку повязали німці разом з Тарасиком Слоном на кордоні польсько-німецькім, бо ріб'ята заїхали у Бундес контрабандою. Повязали їх у першім селищі. Німці й німкені - уважна публіка.
І ця Юля підігнала Пузачеві грубу кількість фендерових плектрів на всі гитари, будь-якої завтовшки. Фендерових, панове. Пузач завше тягав у кишені їх купу й дарив усім, хто прохав. Я мав їх два, басових, один був саме бузковий, 1.7. Грав я ними - рік, це щонайменш. Та всі грали, кажу ж. Галімі панки, не було і на квитка у тролейбусі копійок. А медіатори - фендерові.
Додатково од Юлі лишився кольору салатового піджак джинсовий, що його Пузач тягав, а відтак - Партизан, ще й я трошки. Піджак досі існує. Чекає, поки його до музея повісять).
4th-Dec-2017 12:26 am - Накурились
с саксом
(Трогательная история из времен отрочества)

Совсем еще юный Серега Пузиков разжился где-то «Примой», а вот спичек при нас не оказалось!
- Пойдем искать чувака со спичками!
Мы вышли из двора и направились ближе к бойлерной, мимо которой ходили, кто - со смены, кто – на работу, взрослые дядьки. У кого-нибудь из них всегда можно было разжиться спичкой или сигаретой.
Навстречу шел лысоватый усатый мужчина лет 50-ти, в лиловой хлопчатобумажной рубашке, заправленной в синие спортивные брюки с лямками под пятку, носках и домашних шлепках. В одной руке он держал авоську с продуктами, в другой – дымящуюся сигарету. Серега побежал наперерез.
- Дяденька, а у вас спичек не найдется?
- Навіщо ж тобі спічки, коли цигарка горить?
И никакого тебе морализаторства! Добродушный дядя дал прикурить от цигарки, ухмыльнулся какой-то своей мысли и пошел. Наверное, себя юного вспомнил!
Покурили. В голове приятно потяжелело и тихонько зазвенело. Хорошо! Лето, тепло после дождика, Солнце садится за Новоивановку… Хорошо! Хочется еще!
Я стрельнул у модного парня лет 22-х "Космос", - с фильтром!
- А можно спички?
- Ха! Ни г-на, ни ложки? Держи вот! – парень протянул мне коробок, - да забирай себе!, - ему явно понравилось, как я залился смехом от его шутки!
«Космос» зашел мягче, но голова пошла кругом. Блин, а ведь нравится!!! Клёво! И интересно!
За следующей сигаретой пошел Серега. Он вышел навстречу высокому дядьке в брезентовой ветровке, с парой спиннингов в руке и рюкзаком за плечами. Его испещренное морщинами лицо было как будто прокопчено на солнце и вывялено всеми ветрами. Он курил, не вынимая сигареты изо рта, хотя вторая рука была свободна. Привычка или старческий форс?
- Дяденька, а у вас сигареты не найдется?
- А тобі що, мабуть вже 16 років є? Мамка по сраці не надає?
- Та мамка нє в курсє!
- А що ж ти сам не купиш?
- Та не дають!
- Ну на! – он вытащил из нагрудного кармана плоскую примятую «Ватру».
Серега взял цигарку, поднял на дядьку глаза, брезгливо скривил губы и, весьма артистично изобразив на лице морду кота, отказавшегося принимать протянутую ему пищу, заявил самым борзым, на какой был способен, голосом, с лёгким металлическим оттенком:
- Но я хочу сигарету с фильтром!
- Ах ти ж сучонок! Та я ж тобі зараз такого дам із фільтром!!! Ти ж у мене…, - Серега удачно увернулся от подлетевшего подзатыльника и был таков!..
… После дядькиной “ватры”, которая, как мне показалось, насквозь провоняла рыбой, в глазах потемнело, потом позеленело, и мне вдруг сделалось нехорошо! Серега чувствовал себя не лучше. Потом умылись из колонки, заели грушами, и потихоньку пришли в себя. Несмотря на эксцесс, вечер удался. Курить понравилось!

28th-Sep-2017 09:46 pm - Игры разума
с саксом
Сегодня, пока ехал в маршрутке, задумался о чем-то, и через нестройную ассоциативную цепочку, с весьма размытым и туманным началом, вспомнил о странном случае, произошедшем со мной когда-то...
... Я разбирал в то время одну яркую джазовую композицию ("Джа-Да" Боба Карлтона), и так же, будучи в маршрутке, думая о чем попало, решил посчитать, сколько автор использовал нот (в развитых музыкальных культурах, таких, как английская, итальянская, немецкая, украинская и пр., их бывает до девяти. В Джа-Де чувствовалось явно больше). Стал вспоминать ноты и загибать пальцы, от тоники: ре - ми - фа - фа# - cоль - соль# - ля - си - до - до#. Всё, пальцы закончились. Значит, все 12 нот использовал. Ничего себе! Так, а где ж ре# и ля# ??? Давай считать по новой, - с тем же успехом. Занервничал, пару раз сбился со счету... И только раза с пятого до меня дошло, что пальцев на руках 10 а не 12! 10 нот - тоже очень круто. Попробуй-ка, слепи еще что-нибудь стройное из 10 нот!..
... Хотел рассмеяться, вспомнив об этом, но вовремя опомнился, - всё же я в маршрутке и без компании.
Галюцинейшн Стрит
5.06.2017






Первая композиция нашего гитариста Богдана:

5th-Jun-2017 03:56 pm - Барби-бабушка
Галюцинейшн Стрит
Жила-была одна бабушка. Дети и внуки давно уехали в другой город и навещали ее время от времени. Дедушки давно уже не было. Когда она стала плохо спать, врач прописал ей барбитураты. С барбитуратами ей стало полегче.
Бабушка жила в двухкомнатной квартире. Одну комнату она сдавала двум студенткам из педучилища. Женщина она была не вредная, девочки тоже вели себя нормально. И все бы хорошо, но вскоре после начала лечения бабушка стала ложиться рано - не позже десяти вечера, - и всегда закрывалась изнутри. Если девчонки не приходили домой к этому времени, они запросто могли остаться за дверью, и это два-три раза уже случалось.
Девочки закончили очередной курс, сдали экзамены и уже собирались домой. В один из теплых майских дней они гуляли и познакомились на улице с двумя хорошими парнями. Раззнакомились, погуляли вместе. Парни пригласили их на дискотеку. Девчонкам очень хотелось пойти, но они боялись не попасть в квартиру! «Дверь закроет, а потом еще и родителям нажалуется!». Ребята оказались не промах и решили пойти договориться с бабулькой.
- Хорошо-хорошо, мальчики, я вам помогу! Дверь изнутри закрывать не буду. Только же и вы мне помогите!
- Хорошо!!! А как?
- Понимаете, снизу живет сосед, и он постоянно надо мной издевается!
- Как???
- Он узнает, когда я одна остаюсь дома, выслеживает меня, и, когда я останавливаюсь, то он у себя приставляет к потолку два провода и бьет меня по ногам током! Я убегаю, – а он за мной! Только вот и могу, что ноги в тазик с водой поставить, тогда он меня не видит! Совсем замучил!
- Хорошо, а что сделать?
- Ну я не знаю! Пусть он, хотя бы, извинится предо мной и пообещает больше так не делать!
- Хорошо, бабушка, сейчас все устроим!
Они быстро спустились этажом ниже, позвонили в дверь. К счастью, сосед оказался дома!
- Слушай, друг! Ты можешь подняться к бабке и просто извиниться и пообещать больше так никогда не делать? Очень нужно, мы потом тебе все объясним!
Сосед поначалу оторопел, но, все же, согласился и принес бабульке свои извинения.
Дело было в шляпе! Девчонки попали на дискотеку, а бабулька сдержала слово. Впустила девчонок, хоть и было уже немного за полночь. Поворчала, но родителям не нажаловалась!
This page was loaded Aug 24th 2019, 11:18 pm GMT.